Фото: Michal Jarmoluk з сайту Pixabay Підпишіться на нас в Google додати зараз
Одна з найбільших угод у світовій ліфтовій галузі — купівля фінською KONE німецької TK Elevator за €29,4 млрд — уже отримала підтримку акціонерів KONE. Обидві компанії належать до великих міжнародних виробників ліфтів та ескалаторів. Далі угода має пройти регуляторні погодження й антимонопольні перевірки. Якщо її буде завершено, вона посилить концентрацію на світовому ринку ліфтового обладнання.
Україна входить у період закупівель для відбудови, які триватимуть роками. За оцінкою Групи Світового банку, Єврокомісії, ООН та уряду України, потреби на відновлення й реконструкцію сягають близько $588 млрд на наступне десятиліття. Частина цих коштів піде на складне інженерне обладнання для житла, лікарень, громадських будівель і транспортної інфраструктури.
Світовий ринок ліфтів залишається конкурентним: на ньому працюють інші глобальні, регіональні й азійські виробники. Проте укрупнення великих гравців змінює баланс у переговорах. Для ринку з меншими обсягами закупівель це означає більшу залежність від умов постачальника:не лише від ціни обладнання, а й від строків поставки, доступності сервісу, запчастин і підтримки протягом усього строку експлуатації.
Ліфт не працює за логікою товару, який купили, привезли та залишили. Після тендеру починаються проєктування, виробництво, монтаж, введення в експлуатацію, сервіс. Саме на цих етапах стає видно, чи має постачальник в Україні команду, склад, технічну підтримку і готовність відповідати за обладнання через п’ять або десять років.
Для України питання локального виробництва варто розглядати саме через цю довгу відповідальність. Складне інженерне обладнання майже завжди поєднує локальну роботу і спеціалізовані компоненти з міжнародних ланцюгів постачання. У країні мають залишатися ті ланки, які працюють після поставки: проєктування,, виробництво, монтаж, сервіс, запасні частини 24/7, технічна підтримка та підготовлені кадри.
Раціональна локалізація не зводиться до спроби виробляти кожен вузол усередині країни. Вона починається з практичного розмежування: що Україна може робити конкурентно, а де потрібні постачальники з більшим масштабом виробництва. Інакше собівартість швидко зростає, а кінцевий продукт втрачає конкурентність.
Для України це має бюджетний вимір. Коли замовник купує готовий імпортний продукт, основна частина доданої вартості формується за межами країни. Коли частина виробничого ланцюга розміщена в Україні, гроші довше працюють усередині економіки: через зарплати, податки, замовлення локальним постачальникам, монтаж і сервіс.
Імпортні компоненти у складному обладнанні часто потрібні. Ключове питання в іншому: яка частина вартості після закупівлі залишається в українській економіці й підтримує спроможність обслуговувати це обладнання протягом усього строку експлуатації. Тому в закупівлях складного обладнання стартову ціну варто оцінювати разом із тим, що відбувається після контракту: де формується додана вартість, хто виконує монтаж, хто тримає сервіс, де будуть запчастини і хто відповідає за обладнання через роки після запуску.
Розвинені економіки теж повертають промислову політику в центр уваги. США застосовують вимоги до походження матеріалів у федерально профінансованих інфраструктурних проєктах. ЄС через Industrial Accelerator Act пропонує європейську складову та низьковуглецеві критерії для публічних закупівель і субсидій у стратегічних секторах.
Але локалізація має межу. Надмірні вимоги до локального вмісту можуть підвищувати витрати, ускладнювати постачання і зменшувати конкуренцію. Жодна локалізаційна вимога сама по собі не створює виробництво. Для нього потрібні довгий попит, доступне фінансування, кадри, енергетика й ринок, на якому компанія може планувати інвестиції на роки вперед.
В Україні вже є кілька інструментів, які рухають ринок у цьому напрямку. Закон про локалізацію в публічних закупівлях для визначених категорій машинобудівної продукції встановив поетапне зростання вимог: від 10% у 2022 році до 40% з 2028 року. У 2026 році поріг становить 30%. Водночас закон зберігає винятки для закупівель, які підпадають під дію міжнародних договорів України.
Для ліфтів окремо працює програма компенсації 15% вартості української промислової техніки та обладнання. У ній прямо зазначені пасажирські та вантажні ліфти українського виробництва. Базова вимога до продукції: від 40% локалізації. Такий інструмент зберігає відкритий ринок і водночас створює економічний стимул для обладнання з реальною українською доданою вартістю.
На практиці такі стимули мають сенс тоді, коли виробник справді нарощує українську складову. Формальна відповідність критеріям сама по собі не створює доданої вартості. У нашому виробничому ланцюгу за чотири роки війни локальна складова в ліфтах зросла з 40% до 65%. Частина української складової формується всередині заводу, частина — через українських постачальників. Йдеться про металоконструкції, противаги, кабельну продукцію, листовий метал, елементи оздоблення кабіни та інші компоненти.
Окремі вузли, зокрема направляючі, лебідки й ключові компоненти безпеки, ми закуповуємо у спеціалізованих іноземних виробників. Це нормальна модель для складного обладнання: локальне виробництво поєднується з імпортом тих компонентів, де потрібні інший масштаб, окрема технологічна база або вузька спеціалізація.
Для ліфтового ринку важлива ще одна різниця: системний постачальник і разова поставка без сталої сервісної присутності. За нашим аналізом імпортних поставок за 2022 рік, ліфти в Україну завозили близько 80 компаній, причому 46 із них — не більше десяти одиниць, а 38 — не більше п’яти. У частини таких постачальників після разової поставки не було сталої сервісної присутності, складу запчастин або команди, яка супроводжує обладнання протягом усього строку експлуатації.
Для покупця це прямий ризик: ліфт служить десятиліттями, а дешевша поставка на тендері може стати дорожчою в експлуатації, якщо через кілька років сервіс і запчастини доводиться шукати заново. Додаткові витрати зрештою лягають на мешканців або балансоутримувача.
Попереду в України масштабна відбудова і великий попит на інженерне обладнання. Частину умов задаватимуть донори, і це потрібно враховувати. Там, де рішення про закупівлю ухвалює сама держава або громада, його варто оцінювати не за самою стартовою ціною. Поруч із ціною треба бачити те, що залишається в країні після контракту: податки, робочі місця, інженерна школа, сервіс, запчастини і здатність підтримувати обладнання через десять років.
Коли весь цей ланцюг знаходиться за межами країни, Україна отримує залежність на десятиліття. Коли частина ланцюга залишається тут, закупівля працює двічі: запускає конкретний об’єкт і підтримує людей, виробництво та сервіс, які знадобляться після завершення відбудови.
