Фото: Gaby Oraa/Bloomberg via Getty Images
Наявність нафти чи газу створює враження стійкого багатства країни, але найчастіше – це ілюзія. Залежність від сировинного сектора дуже швидко призводить до стагнації інших галузей, корупції та політичної нестабільності. На жаль, багаті ресурси найчастіше стають не інструментом розвитку, а смертельною пасткою, і небагатьом країнам у світі вдається цієї пастки уникнути.
У який момент ресурси перестають бути благом та стають проблемою? Чи нема парадокса в “ресурсному проклятті”? Чому Норвегія змогла перетворити нафту на стійкий добробут, а Венесуела – ні? Ці та інші питання кореспондентка Коротко про обговорила з аналітиком Олексієм Кущем.
Про те, як санкції вбивають економіку
– Венесуела має найбільші у світі запаси нафти, але переживає економічний колапс. На перший погляд, очевидно, що ресурси – це благо для країни, але як виходить, що вони стають проблемою?
Олексій Кущ. Фото: facebook.com/aleksej.kus.376278
– Венесуела – це країна, де за останні 30 років валовий дохід на душу населення не змінився. Не можна сказати, що це характерно для регіону – наприклад, сусідня Гаяна показала вибухове зростання і бурхливий розвиток різних секторів економіки – будівництва, промисловості, сільського господарства.
Венесуела ж застигла на місці, і основна причина такої «консервації» – санкції, які, зі свого боку, є результатом внутрішньої та зовнішньої політики країни. На тлі санкцій з боку США партнери Венесуели користуються ситуацією та купують природні ресурси з великим дисконтом, фактично «викручуючи руки». Це вбиває економіку.
– Але ж можна продавати більше нафти і просто завдяки валу протриматися якийсь час на плаву?
– У випадку з венесуельською нафтою це не варіант, оскільки за міжнародними стандартами вона дуже важка. Більшість її повинна перероблятися на спеціалізованих нафтопереробних заводах з використанням великої кількості спеціальних хімічних реагентів. Виходить, чим більше країна експортує нафти, тим більше вона змушена імпортувати реагентів, і це нівелює весь прибуток.
– Тобто проблема в особливостях нафти? А якби вона була звичайною, чи можна було б просто продавати більше?
– Навряд. У такому разі її не дали б продавати. Ймовірно, діяло б нафтове ембарго за аналогією до того, що зараз діє щодо Ірану.
Про «ресурсне прокляття»
– Наскільки справедливим є термін «ресурсне прокляття»? Ситуація, коли країни, багаті на природні ресурси, часто виявляються економічно менш розвиненими і більш нестабільними, здається парадоксальною.
– “Ресурсне прокляття” – це вже навіть не теорема, а аксіома. І це явище має кілька причин.
По-перше, 90% ресурсних країн є корупційними. Сировинне багатство – це дуже сприятливе середовище для розвитку корупції.
По-друге, у ресурсних країнах формуються рентоорієнтовані політичні еліти. Вони не зацікавлені у розвитку країни, їхнє завдання – прийти до влади та контролювати сировинні потоки.
І, нарешті, по-третє, країни, які живуть завдяки експорту сировинних ресурсів, сильно залежать від зовнішніх ринків та наявності чи відсутності зовнішніх санкцій.
Тут можна провести аналогію з людьми. Досить часто спадкоємці багатих сімей стають неблагополучними. У них з дитинства все є, немає жодних стимулів для розвитку, в результаті багато хто просто «проїдає» багатство батьків. Аналогічно це працює у масштабах країн.
– Але й серед людей, і серед країн є винятки?
– Коли сировинні ресурси країни великі, а населення – маленьке, сировинне прокляття пом’якшується. Розумна політика дозволяє вбудувати великий експорт нафти до глобальних потоків капіталу, не втрачати зв’язків зі США і при цьому паралельно створювати альтернативну економіку, вкладаючись у туризм, сферу послуг. Це модель більшості країн Перської затоки – ОАЕ, Кувейту, Бахрейну, Катару. У Саудівській Аравії дещо інша ситуація, оскільки населення там досить багато.
А ось справді винятком я назвав би Норвегію. Цій країні вдалося уникнути «ресурсного прокляття» завдяки сильним інститутам, раціональному управлінню надприбутками через Державний пенсійний фонд, інвестиціям у диверсифікацію економіці та підтримці інших галузей. Все це запобігає надмірній залежності від нафти, перетворюючи ресурсне багатство на довгостроковий національний добробут.
Про зв’язок між ресурсами та освітою
– Як щедрі соціальні виплати завдяки ресурсним доходам впливають на мотивацію суспільства та економічну поведінку людей?
– Я прихильник того, щоб кожна сировинна країна мала національний резервний фонд. Але я противник того, щоб кошти цього фонду розподілялися серед населення постійними виплатами, оскільки в цьому разі вони не виконають ключове завдання – структурну перебудову економіки.
Гроші мають витрачатися на модернізацію та ускладнення економіки – в ідеалі треба рухатися у бік переробки існуючої сировини. Якщо ж просто розподіляти гроші серед населення, це спричиняє лише збільшення імпорту, оскільки гроші приходять на внутрішній ринок, а вітчизняних товарів там немає.
– Чи можна сказати, що ресурси на деякий час роблять погані рішення влади «невидимими», оскільки одразу їхні наслідки є неочевидними?
– Я б сказав, що ресурси – це елемент хабара, який можновладці дають населенню. У суспільстві існує неформальний договір: 90% багатств «еліта» виділяє собі, а 10% у вигляді подачок – субсидії, допомоги, соцвиплати. Усе це гальмує розвиток країни, населення втрачає інтерес та самоусувається, а політики приватизують країну.
– Чи впливає ресурсоорієнтована економіка на рівень освіти?
– Є такий термін «голландська хвороба», який з’явився після відкриття газового родовища у Гронінгені наприкінці 1950-х. Нідерланди швидко стали найбільшим експортером газу, що призвело до зміцнення валюти та проблем в інших галузях. У результаті країна пішла шляхом деіндустріалізації. Після кількох криз Нідерланди змістили акценти, почали зміцнювати інші сектори, а родовище взагалі закрили.
При «голландській хворобі» в країні розвиваються лише два сектори – сировинний та сервісний. Якщо немає свого виробництва, країна імпортує товари, тобто все, що потрібно зробити – це їх продати.
Така сервісно-сировинна модель економіки вимагає від громадян високого рівня освіти. 90% попиту на конструкторські та науково-дослідні роботи, на інновації та патенти формує промисловий сектор. А немає промисловості – немає потреби в науці. Це призводить до витоку мозку – людям з високим рівнем освіти просто нікуди прикласти свої знання.
Про еліти
– Зважаючи на все сказане вище, чи можемо ми дійти висновку, що вирішальним фактором конкурентоспроможності країни є не ресурси, а інституції?
– Думаю, що таким вирішальним фактором все ж таки є якість внутрішніх політичних еліт.
– Але чи є шанс на високу якість цих еліт у нашій країні, де саме слово «еліта» викликає деяке неприйняття?
– В українському суспільстві не було і немає усталених еліт, як це є, наприклад, у Німеччині, Британії, Японії, Китаї, США. У цих країнах критерії відбору формували найкращих із найкращих. Ці найкращі, своєю чергою, формували інститути, розробляли умови розвитку.
В Україні склалася егалітарна система. У нас немає еліт, а у суспільстві немає захоплення ними. Те, що на Заході називається політичною династією (наприклад, клан Кеннеді), у нас вважається кумівством і сприймається вкрай негативно.
– Якщо сформулювати коротко, що, на вашу думку, робить країну багатою – ресурси, люди чи правила?
– Люди, які створюють правила для всіх і – головне – самі готові ці правила виконувати.
